Шлях Люсі у світ малювання: Від дитячих “шедеврів” до життєвої філософії

Сьогодні ми зануримося у світ малювання разом з Люсі, яка поділилася своєю надзвичайною історією про те, як дитяче захоплення переросло у справжню пристрасть та джерело життєвої мудрості.

Інтерв’юер: Привіт, Люсі! Дуже радий нашій зустрічі. Дякую, що погодилася поговорити. Сьогодні ми хочемо дізнатися більше про твою пристрасть до малювання. Розкажи, будь ласка, як вперше виникло твоє захоплення?

Люсі: Малюю я з дитинства, навіть не пам’ятаю, коли це почалося. Вже в 6 років я гадала, що створюю шедеври. У 8 років я потрапила до ізостудії, де провела 5 чудових років. Дуже вдячна своїй викладачці Галині Іванівні, що познайомила з основами образотворчого мистецтва.

Інтерв’юер: Це дуже цікаво! Виходить, малювання було з тобою практично завжди. Ти згадала про “шедеври” у 6 років. Що це було за відчуття? І як ти пам’ятаєш час в ізостудії? Якою була атмосфера, і як Галина Іванівна вплинула на тебе?

Люсі: Мабуть, я була неймовірно горда, що будинок – це не просто трикутники чи прямокутники. Я пам’ятаю, що зобразила будинок з двох сторін. Я зрозуміла, як він повинен виглядати, не тільки стіни, а й дах. Галина Іванівна вчила нас не тільки малювати, а вчила мислити більш творчо, розповідала про різні жанри мистецтва, не тільки малювали, а й ліпили з глини, робили пап’є-маше. Вона познайомила нас з декоративно-прикладним мистецтвом. Досі пам’ятаю яскраві квіти на чорному тлі, які висіли на стінах студії. Це була якась магія – створити з білого листка, за допомогою пензля і туші, підготувати чорне тло, на якому потім розквітали дивовижні квіти. Там жили котики, мишки, метелики, і ще якісь чудернацькі тварини. Пам’ятаю захват від ознайомлення з технікою пап’є-маше. Ось є у тебе улюблене блюдце, а ти можеш скопіювати його. Глина – це був інший вид насолоди. Вчителька навчила нас із шматка сухої землі робити квіти, чашечки. Вона навчила, що таке перспектива, як змінюються предмети, наближаючись до нас і віддаляючись. Вчила нас малювати тварин у русі. Досі пам’ятаю похід у зоопарк, де перед нами стояла задача зобразити пташок, тигрів, ведмедів. А ще пригадую старий дуб, на який я, напевне, іще довго не звернула би уваги, аби Галина Іванівна одного разу не привела нас до нього, щоб ми могли його намалювати. Пізніше я дізнаюся, що це називалося пленер.

Інтерв’юер: Дякую, що так детально описала ці спогади. Це відчувається як справжнє занурення у той час, сповнений відкриттів. Ти згадала, що ці знання “розширювалися з роками” після студії. Як саме це відбувалося? І як той фундамент впливає на твою творчість сьогодні?

Люсі: Після занять з Галиною Іванівною я читала багато книжок з малювання. І можливо мені би було їх складніше розуміти, аби не було закладено тієї бази. Ще такий цікавий момент, до 9-го класу мені тяжко давалася математика. Що спільного у математиці і малюванні? Я дізналася про це в 10-му класі, коли в нас почалася стереометрія. Вивчення фігур у просторі. Як мені тоді пригодилися ці знання про те, що таке циліндр, який куб, і що буде, якщо відрізати шматочок від кулі. Диво, але я змогла зрозуміти всю математику, яку вчила до того. Вона отримала сенс. Потім ще було багато навчання. Я намагалася малювати те, що бачила – самостійно. Відвідувала заняття з художником. І кожного разу я відчувала, що на початку мені дали те, що потрібно. Це був, ніби твердий грунт під ногами. Я пробувала різні техніки, і різні матеріали. Це була і масляна пастель, і кольорові олівці, і гуаш, і олівець простий. І чорні гелеві ручки. Але найбільше моє серце покорила акварель. Я декілька разів закидала заняття малюванням, але знову поверталася до нього. Я відпочиваю в цьому занятті, мені подобається створювати щось нове. І хоч досі в мене не все виходить, як би хотілося, проте я не боюся почати спочатку. Я навчилася, що “невдала” робота – це крок до успіху, це одна із спроб, яка обов’язково закінчиться чимось чудовим.

Інтерв’юер: Це так цікаво чути, як твоє захоплення переплітається з іншими сферами життя. Зв’язок між малюванням і стереометрією – це просто вражаюче! Ти описала, як візуальне розуміння форм, яке тобі дала ізостудія, раптом зробило математику зрозумілою. Розкажи про цей момент трохи детальніше.

Люсі: В ізостудії ми багато малювали з натури. Малювали те, що багатьом здавалося би недолугим. Ну кому потрібні ці конуси, циліндри, шари, куби? Але я чомусь розуміла, що світ складних фігур складається з фігур простіших. Тому я розуміла, що для того, щоб намалювати голову, треба розуміти, як намалювати кулю. А для того, щоб малювати руки, треба спочатку намалювати сірникові коробки. І коли почалася стереометрія, мені було дивно зрозуміти, що я чітко уявляю, як проходить промінь через конус, в якій точці він заходить, і з якої виходить. І так само чітко я можу зобразити, як площина відрізає частину від кулі. Мабуть, іще більше мені давало натхнення те, що моїм однокласницям відмінницям це ставало зрозуміло навіть не з першого пояснення.

Інтерв’юер: Дякую за це пояснення! Це дійсно дивовижно, як проста вправа – малювання базових фігур – стала ключем до розуміння складних понять у математиці. Ти згадала, що для впевненості саме в малюванні знадобився ще один етап навчання і викладач, який навчив тебе не боятися помилок. Це дуже важливий момент. Розкажи про цей досвід детальніше.

Люсі: Цей викладач, Максим, трапився у моєму житті чисто випадково. Я зайшла з подругою до художнього магазину, де продавчиня запропонувала їй зателефонувати художнику, який шукає обдарованих дітей. Ми потрапили останніми в групу. Максим був молодим, але доволі амбіційним художником, який мав свій особливий погляд на цей світ. І він заражав своїм життєлюбством і своєю самоцінністю. З найпершого заняття він сказав нам взяти олівці і заховати гумки стиральні. Сам він малював тушшю і пером. Все або нічого: учив він. Якщо щось не вийшло, не треба нічого перемальовувати, починай все з початку. Так ти більше навчишся, пояснював він. І справді, це приносило свої плоди. А ще він змушував нас на кожне заняття приносити багато ескізів. Оцінку завжди починав з похвали, казав, що найкраще вдалося. Досі пам’ятаю малюнок дубів у лютневому лісі, за який він похвалив мене, сказавши, наскільки гарно переданий стан ясного сонячного дня. Це надавало крила. І критика, яка слідувала потім, вислуховувалася більш уважно. Бо хотілося, щоб наступного разу вийшло ще краще.

Інтерв’юер: Дякую за цю історію про Максима. Це дійсно звучить як знакова зустріч. Його підхід “заховати гумки” — досить радикально. Як ти сприйняла це правило “все або нічого” і необхідність починати спочатку? І як його метод зворотного зв’язку впливав на тебе?

Люсі: Спочатку було страшно відкладати почату роботу. Це було схоже на крах. Нас учили робити усе добре, і цей синдром відмінниці дуже сильно заважав. Але потім ставало все легше і легше. Я перестала сприймати почату роботу, як щось цінне саме в собі. Якщо робота не вийшла як шедевр, вона все одно мене чомусь навчила. І коли я почну її знову, я зроблю її краще. Я зможу побачити, в чому я помиляюся. До речі, тому самому вчить і акварель. Це матеріал, про який можна сказати, що він не прощає помилок. Один раз перетемнив, поклав пляму не туди, і все, можна починати знову. Але після навчання у Максима я не сприймаю це як поразку, а лише як досвід, цінний досвід.

Інтерв’юер: Дякую за таку щиру відповідь. “Синдром відмінниці” – це те, з чим стикається багато людей. Ти дуже влучно описала відчуття “краху”. Як ти думаєш, що саме допомогло тобі пройти через цей страх і почати сприймати роботу не як готовий продукт, а як частину процесу навчання?

Люсі: Максим змінив не тільки ставлення до процесу творчості, а й до процесу життя. Я мабуть вперше зрозуміла, що помилятися це нормально. Що ніхто не навчився ходити не падаючи. Що жодна навичка не була набута відразу ідеальною. Колись ми вчилися писати, ходити, говорити, і тепер я опановую малювання. Чогось я не знаю, і це нормально. Чогось не розумію. Але починаю розуміти в процесі. У мене є кого запитати, бо і зараз я займаюся і думаю, що цей процес буде іще тривалим. Але я рада долати цей шлях.

Інтерв’юер: Це дуже глибоке усвідомлення, Люсі. Те, що почалося як урок малювання, стало уроком життя. Як ти вважаєш, що саме в підході Максима змусило тебе так глибоко усвідомити, що “помилятися — це нормально”? І що приносить тобі найбільшу радість у цьому процесі сьогодні?

Люсі: Нинішньою мотивацією є те, що приходячи до малювання і відходячи від нього, я зрозуміла, що це те, що мене надихає, що допомагає бачити світ інакше, яскравіше, добріше, цікавіше. У мене почало виходити. Я можу зобразити те, що я бачу, ще не бездоганно, але вже набагато краще, ніж іще, наприклад, пів-року тому. Я можу зробити це швидше, і мене вже менше зупиняє, коли потрібно переробити малюнок, який робився три години, ніж коли б це трапилося з роботою, на яку я витратила три дні. Я почала більше вірити в себе, у свої здібності, і у свої сили. Мені подобається сам процес і я хочу розвиватися в цьому.

Інтерв’юер: Це чудово чути, Люсі, що малювання не просто хобі, а джерело натхнення і спосіб бачити світ по-іншому. Ти відчуваєш прогрес, бачиш, що “почало виходити”. Як це відчуття розвитку впливає на твоє внутрішнє самопочуття? І чи переноситься ця впевненість на інші сфери твого життя?

Люсі: Так, звісно, почуваюся впевненіше в інших сферах свого життя. Тепер до теми акварелі. Буквально вчора я зрозуміла, що коли малювала останній портрет, мені не було страшно, коли я наносила останній шар фарби. Мені чогось бракувало в роботі, і я вирішила зробити її насиченішою. Я знала, що можу зіпсувати роботу, і ще декілька тижнів тому я не наважилася би на це. Переробити усе – це здавалося мені занадто, але тепер я знала, що якщо щось піде не так, я зможу це повторити, і в мене вийде навіть краще. В результаті робота не була зіпсована. Вона стала такою, як я її хотіла бачити.

Інтерв’юер: Це дуже промовистий приклад! Дякую, що поділилася цим моментом з портретом. Він ідеально ілюструє, як глибоко вкоренилося в тобі це нове ставлення до помилок. Якщо подивитися на всю твою подорож з малюванням – що для тебе означає малювання сьогодні? Що воно символізує у твоєму житті зараз?

Люсі: Я вже сказала все на сьогодні.

Інтерв’юер: Дякую тобі, Люсі, за таку відверту та глибоку розмову. Це було надзвичайно цікаво почути про твій шлях у малюванні – від дитячого захоплення, через фундаментальні уроки в ізостудії, які допомогли зрозуміти навіть математику, до зустрічі з Максимом та опанування акварелі. Твоя історія про подолання страху помилок – це потужне свідчення того, як зміна ставлення може стати ключовим моментом не лише у творчості, а й у житті загалом. Ти показала, що малювання для тебе – це не просто навичка чи хобі. Це спосіб бачити світ яскравіше, це джерело натхнення, це шлях постійного розвитку та самопізнання, який додає впевненості і в інших сферах життя. Бажаю тобі подальших творчих успіхів та радості на цьому шляху!

Висновок:

На основі розмови з Люсі можна зробити висновок, що її захоплення малюванням — це не просто хобі, а глибоко вкорінена частина її особистості та важливий аспект її життя. Воно еволюціонувало від дитячої пристрасті до усвідомленого шляху розвитку та самопізнання. Ключову роль у цьому зіграли якісне фундаментальне навчання, яке неочікувано допомогло навіть у точних науках, та зустріч з учителем, який навчив приймати помилки як частину процесу. Малювання для Люсі стало інструментом для глибшого сприйняття світу, джерелом натхнення, розвитку стійкості та зростання самовпевненості, що позитивно впливає на всі сфери її життя. Це історія про те, як пристрасть, наполегливість та правильні вчителі можуть перетворити захоплення на потужну рушійну силу особистісного зростання.

Підкаст за матеріалами розмови: