Програма штучного інтелекту Інтерв’юер взяла інтерв’ю у Антоніни Григорівни, 77 років. Пропоную вашій увазі це інтерв’ю.
Інтерв’ю
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, дякую, що погодилися сьогодні поспілкуватися зі мною. Розкажіть, будь ласка, яким вам запам’яталося ваше дитинство в селі? Які найяскравіші спогади спливають у пам’яті?
Антоніна Григорівна:
Я була дуже хворобливою дитиною, часто хворіла. Післявоєнні роки – лікарі не відвідували. В селі їх не було. Батьки завжди були зайняті на роботі. Я була з братом, який мене нянчив. Спогади – як підросла. Гралися з сусідкою, Валею, на два роки старша, були дуже дружні. Двоюрідна сестра Шура була. Але вона була бойова. Мене обижала. Я не любила до неї ходити. Яскравих спогадів немає.
Були ставки. Ми малими там бовталися, діти.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, ви згадали, що часто хворіли в дитинстві, і медичної допомоги поруч не було. Як ви вважаєте, це вплинуло на ваше подальше життя чи світогляд? І як складалися ваші стосунки з братом, який за вами доглядав? Які моменти вам найбільше запам’яталися з вашої дружби з Валею? А що саме вам не подобалося у спілкуванні з двоюрідною сестрою Шурою?
Антоніна Григорівна:
Може, і зараз хвороби від того, що було тоді невилікуване. Щодо брату: відмінні стосунки. Як зробили операцію – брату сказали доглядати. А брат гуляв. Пішов гуляти в ліс. А я за ними – і шов розійшовся. І до сих пір той шов видно. Мати била Івана. А я плакала. А потім Іван пішов вчитися в Полтаву. А Іван купував мені цукерки, які купував на гроші, що давала мати. Грошей було небагато.
Щодо Валі. На весіллі була в неї дружкою. Але потім з нею не бачилася.
Щодо Шури. Вона дражнила. Недружелюбна була.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, я розумію, що спогади про дитинство можуть бути непростими. Ви згадали про випадок з братом після операції. Це, мабуть, було дуже боляче і фізично, і емоційно. Як ви думаєте, цей епізод якось вплинув на ваші стосунки з братом у подальшому житті? І як ви ставитеся до того, що ваша мати його покарала?
Цікаво, що з Валею ви були дружками на весіллі, але потім ваші шляхи розійшлися. Чи можете пригадати, чому так сталося? І які почуття у вас залишилися від спілкування з двоюрідною сестрою Шурою? Чи змінилося ваше ставлення до неї з часом?
Антоніна Григорівна:
Щодо брата. Я плакала завжди. Захищала його. В школі захищала, дома захищала. Мені найбільше запам’яталися цукерки, які він мені купував, коли їздив у місто.
В дорослому житті з братом мало спілкувалися, бо мій чоловік побив брата. Тому спілкування з братом було напружене.
Хоча брата ми всі любили. Бо він був добрий.
Щодо Валі. Чому розійшлися, не знаю. В кожного почалося своє життя. Шляхи розійшлися.
Щодо Шури. Вона поставила себе високо, що вона пані, а інші простолюдини. Тому ставлення не змінилося.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, ваші слова про брата дуже зворушливі. Ви завжди його захищали, незважаючи ні на що. Маленькі знаки уваги, як ті цукерки, особливо цінні в дитинстві. А те, що у дорослому житті ваші стосунки стали напруженими через конфлікт з чоловіком, це, напевно, було дуже болісно для всієї родини, адже ви кажете, що всі його любили за доброту. Як ви переживали цей період обмеженого спілкування з братом?
Щодо Валі, так часто буває, що життя розводить людей. Але, мабуть, у вас залишилися теплі спогади про вашу дитячу дружбу.
А щодо Шури, її ставлення, як ви кажете, не змінилося з часом. Чи намагалися ви якось порозумітися з нею або прийняти цю дистанцію між вами?
Антоніна Григорівна:
Щодо брату: ми зустрічалися на вихідних у селі, де допомагали батькам. А кожні вихідні ми їздили у село.
Щодо Валі: да, теплі спогади залишилися. Дуже гарна подруга. Валя робила гоголь-моголь, і давала мені їсти. І масло давала.
А мати все продавала, дітям майже не давала.
Подруга була дуже хороша.
Щодо Шури: подорослішали, у кожного своє життя. Інколи зустрічалися в дорослому житті. Дорослі стосунки.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, розумію. Спільні поїздки в село на вихідних, допомога батькам – це, мабуть, були важливі моменти, які підтримували зв’язок з братом, незважаючи на складні обставини.
А спогади про Валю дуже теплі. Її турбота про вас, як вона ділилася гоголь-моголем та маслом, особливо зворушливі на тлі того, що вдома не завжди було вдосталь. Це, мабуть, багато значило для вас у дитинстві.
Щодо Шури, так часто буває, що з віком люди змінюються, і стосунки стають іншими. Головне, що ви змогли знайти спільну мову в дорослому житті, хоч і на відстані.
Антоніно Григорівно, ви згадали про своє переїзд до Полтави у 16 років. Що спонукало вас до цього кроку? Які були ваші перші враження від міста? І як ви думаєте, чи сильно відрізнялося життя в місті від життя в селі?
Антоніна Григорівна:
Щодо Полтави. Тоді були трудодні в селах. І дітей батьки намагалися віддати у місто. Бо в селі було дуже важко жити і працювати – за трудодні.
Я хотіла стати медиком. А чоловік сестри збив з толку і сказав іти в торгівлю. І я пішла в кооперативний. Життя було прекрасне – холодне і голодне, але відмінне.
Було гарно – жити з дівчатами, веселитися. Мене сестри підтримували, було дві сестри. Особливо сестра Валя підтримувала. Валя завжди давала мені їжу, то гроші давала.
Враження від міста: відмінні. Небо і земля проти села.
Вчилася я гарно.
Хлопців було багато. Змінювала їх. Гуляла з ними.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, зрозуміло. Батьки хотіли для вас кращого майбутнього, можливостей, яких не було в селі через систему трудоднів. І переїзд до міста став таким шансом.
Ви хотіли стати медиком, це дуже благородна мрія. Шкода, що порада чоловіка сестри змінила ваш вибір. Як ви зараз ставитеся до того, що пішли в торгівлю, а не в медицину? Чи відчуваєте якісь жаль з цього приводу?
Ваші слова про життя в гуртожитку звучать дуже позитивно, незважаючи на холод і голод. Радісно чути, що у вас були підтримка сестер і веселе оточення. Особливо зворушливо, що сестра Валя так про вас піклувалася. Мабуть, це була дуже міцна родинна підтримка.
А чи можете розповісти трохи більше про ваші перші враження від Полтави? Що саме здавалося вам таким відмінним від села? І як навчання давалося вам? Ви згадали про хлопців і прогулянки – це, мабуть, був цікавий період вашого життя. Чи можете поділитися якимось особливим спогадом про той час?
Антоніна Григорівна:
Відчуваю жаль, що не пішла в медицину.
В селі було життя важке. А в місті було весело.
Навчання було нормально, вчилася добре.
З хлопцями ходили в центрі, на центральній вулиці. Їздили на танці. Було весело.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, ваш жаль щодо медицини зрозумілий. Мабуть, це була справа до душі. Але, як ви кажете, у місті було своє хороше – веселощі, нові знайомства.
Розкажіть, будь ласка, про той час, коли ви ходили на танці. Яка музика тоді була популярною? Які танці ви любили найбільше? І чи були якісь цікаві історії, пов’язані з тими вечорами?
Антоніна Григорівна:
Не пам’ятаю. Було весело.
Інтерв’юер:
Зрозуміло, Антоніно Григорівно. Головне, що залишилися теплі спогади про той час. А після навчання в кооперативному, як склалася ваша трудова діяльність? Ви згадували про роботу на Алмазному заводі. Як ви туди потрапили і чим саме займалися? Які у вас залишилися спогади про цей період вашого життя?
Антоніна Григорівна:
Після навчання в технікумі потрібно було їхати по направленню, а я не поїхала. Я пішла на роботу в гастроном в овочевий магазин, продавцем. Поробила, а потім познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. Потім звільнилася з гастроному, пішла робити в ЦУМ, в парфюмерний відділ. Потім одружилася і була в декреті.
Народила дитину. Сиділа з дитиною. Потім купили будинок. Щоб влаштувати дитину в дитячий садок, пішла працювати в садок.
Працювала нянькою. А потім працювала діловодом бухгалтером у садку.
Потім пішла працювати на завод. Де запропонували комірником. І далі все життя працювала комірником – 35 років.
Спогади про роботу відмінні. З усіма були гарні стосунки. На роботі в мене був порядок. Колись була ревізія на моєму складі – 15 чоловік начальників. Не знайшли жодного порушення.
Знала ідеально, де який матеріал на якій полиці лежить.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, ваш трудовий шлях був досить різноманітним! Цікаво, як ви переходили від торгівлі до роботи в дитячому садку, а потім так довго пропрацювали на заводі.
Розкажіть, будь ласка, чому після декрету ви вирішили піти працювати саме в дитячий садок? Це було пов’язано з бажанням влаштувати туди дитину, чи була якась інша причина? І як вам працювалося спочатку нянькою, а потім діловодом-бухгалтером?
А 35 років на одному місці, комірником на Алмазному заводі, – це значний термін! Що вам найбільше подобалося в цій роботі? І що допомагало вам підтримувати такий ідеальний порядок на складі, що навіть ревізії не знаходили жодних порушень? Мабуть, це вимагало великої уважності та відповідальності. Які почуття ви відчували, коли ревізія підтвердила вашу бездоганну роботу?
Антоніна Григорівна:
Подобалося, що на роботі в мене порядок. Люди поважали. Я виручала людей на роботі, а вони мене виручали, якщо щось прозівала.
Коли ревізія підтвердила бездоганність – відчувала радість. Хоча я не одна була, а колектив – ще були комірники, вантажники.
Все робилося дуже дружно.
Дружний злагоджений колектив.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, це чудово, коли робота приносить не лише засоби для існування, але й повагу та гарні стосунки з колегами. Взаємодопомога в колективі – це дуже цінно. А відчуття радості після успішної ревізії, коли твоя праця отримує таке підтвердження, цілком зрозуміле. Тим паче, коли це результат злагодженої роботи всього колективу.
А після виходу на пенсію, як змінилося ваше життя? Чим ви зараз займаєтеся? Ви згадували про торгівлю на базарі та город. Розкажіть, будь ласка, про це. Що вам дає заняття городом і торгівля? Це більше необхідність чи все ж таки є в цьому якесь задоволення? І як позначається на вашому житті те, що ви часто хворієте і маєте інвалідність?
Антоніна Григорівна:
Я виросла в селі і мабуть це наслідки не міська, а сільська жінка. Я дуже люблю землю, люблю ковирятися в землі, спостерігати, як росте. Люблю працю на землі. Якщо виросло зайве – продаю людям. І людям добре, і мені добре. Потрібні гроші на ліки, на продукти.
Про хвороби стараюся не думати. 77 років – вже купа хвороб. Все пережите – все вилазить.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, ваша любов до землі відчувається в кожному вашому слові. Це чудово, що ви зберегли цей зв’язок із природою, незважаючи на життя в місті. Робота на землі, спостереження за ростом рослин – це особлива радість, яка, мабуть, нагадує вам про дитинство. А те, що ви ділитеся плодами своєї праці з іншими, це дуже по-людськи.
Ваші слова про необхідність продавати вирощене на ліки та продукти дуже відверті. На жаль, з віком здоров’я часто дає збій. Як ви справляєтеся з цими труднощами? Чи є щось, що допомагає вам підтримувати дух, незважаючи на хвороби? І як рідні – син, внуки, правнучка – підтримують вас у повсякденному житті?
Антоніна Григорівна:
Рідні за кордоном. Я проживаю з сином, але проти роботи на землі, бо каже, що в мене немає здоров’я. Каже, щоб я краще полежала, відпочила, погуляла.
Що допомагає підтримувати дух – не знаю.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, я розумію турботу вашого сина про ваше здоров’я. Це, безумовно, важливо. Але ваша любов до землі, до праці на ній, відчувається дуже сильно. Мабуть, це не просто робота, а й частина вашої душі.
А чи є щось інше, окрім роботи на землі, що приносить вам задоволення або допомагає відволіктися? Можливо, якісь спогади, улюблені заняття, спілкування з людьми? І як ви підтримуєте зв’язок з рідними, які зараз далеко? Чи допомагає це вам?
Антоніна Григорівна:
Допомагає. Я часто спілкуюся з внуками. Присилають мені фото.
Як вони проживають, чим займаються. Я радію, що вони там облаштувалися і в них все добре.
Під час торгівлі я спілкуюся з людьми, дуже багато знайомих, одного зі мною віку. І це мене радує – спілкування з людьми. На базарі постійні розмови.
Ще люблю вечорами дивитися серіали, фільми, розважальні програми. І це відволікає мене від сумного.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, це чудово, що ви маєте такий тісний зв’язок з онуками, незважаючи на відстань. Їхні фотографії та розповіді про життя, безперечно, зігрівають вам серце. Радість за їхнє благополуччя – це велика підтримка.
А спілкування з людьми на базарі – це ще одна важлива частина вашого життя. Зустрічі зі знайомими, розмови – це дає відчуття причетності, зв’язку з іншими людьми. Особливо цінно, коли є можливість спілкуватися з ровесниками, ділитися досвідом.
І вечірній перегляд фільмів та серіалів – це гарний спосіб відволіктися, розслабитися та отримати нові емоції.
Антоніно Григорівно, озираючись на прожите життя, що ви вважаєте найважливішим? Які уроки ви винесли? І що б ви порадили молодим людям, які тільки починають свій життєвий шлях?
Антоніна Григорівна:
Я би зробила зараз зовсім інакше, аніж робила в житті. Багато зробила помилок.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, це дуже відверто з вашого боку. Чи не могли б ви поділитися, які саме помилки ви маєте на увазі? І якби у вас була можливість прожити життя заново, що б ви зробили інакше? Я розумію, що це особисте питання, і ви можете не відповідати, якщо не захочете. Але ваш досвід може бути дуже цінним для розуміння життєвих шляхів.
Антоніна Григорівна:
Ні, це особисте.
Інтерв’юер:
Звісно, Антоніно Григорівно, я розумію і поважаю ваше право не ділитися тим, що є особистим.
Тоді, можливо, ви могли б поділитися якимись загальними життєвими уроками, які ви винесли зі свого досвіду? Можливо, якісь принципи чи цінності, які, на вашу думку, є важливими в житті? І що б ви побажали молодим людям, які тільки починають свій шлях? Які настанови могли б їм дати, спираючись на свій життєвий досвід?
Антоніна Григорівна:
Зараз така молодь, що їй мої настанови не потрібні.
Сьогодні продавала квіти, і підійшли хлопець і дівчина молоді, я їм сказала, що вони молоді і гарні. Вони дуже подякували, кажуть, ніхто їм такого не казав. Купили в мене всі квіти.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, можливо, ви й праві, що кожне покоління має свій шлях і свої орієнтири. Але іноді добре слово, щира підтримка можуть бути важливими для людей будь-якого віку. Ваш випадок з молодим хлопцем і дівчиною це підтверджує. Звичайні слова захоплення та уваги можуть мати велике значення.
А що для вас було найважливішим у житті? Які цінності ви завжди намагалися сповідувати? І що приносило вам найбільшу радість?
Антоніна Григорівна:
Не знаю. Не знаю, які цінності. Поважати людей. Любити людей. Не знаю.
Інтерв’юер:
Антоніно Григорівно, “поважати людей” і “любити людей” – це дуже важливі цінності. І те, як ви розповідали про свої стосунки з колегами на роботі, про допомогу Валі в юності, про спілкування з людьми на базарі, свідчить про те, що ви дійсно керуєтеся цими принципами у своєму житті. Можливо, ви не називаєте це словами “цінності”, але ваша поведінка говорить сама за себе.
А що приносило вам найбільшу радість у житті? Які моменти робили вас по-справжньому щасливою?
Антоніна Григорівна:
Я вже заморилася. Давайте закінчувати. Вибачте.
Інтерв’юер:
Звісно, Антоніно Григорівно. Я розумію ваше бажання завершити розмову. Дякую вам щиро за вашу відвертість і за те, що поділилися зі мною частиною свого життя. Було дуже цінно почути вашу історію та ваші роздуми. Бажаю вам міцного здоров’я та всього найкращого.
Антоніна Григорівна:
Дуже дякую!
Інтерв’юер:
Будь ласка, Антоніно Григорівно. Бережіть себе!
