Прочитав книгу Юрія Йосиповича Чуповського «Життя прожити – не поле перейти».
В книзі розказано долі чотирьох сімей, які проживали на території СРСР, складні, трагічні долі, які стали такими як внаслідок збігу обставин, політичної ситуації, війни, а також суто радянської системи і відношення тієї системи до людини як до служителя ідеї. Де інтереси ідеї вищі за інтереси людини.
Юрій Йосипович зустрів їх під час своєї роботи пілотом цивільної авіації на просторах Казахстану.
Апа (жінка поважного віку) Айше.
На той момент їй було 46 років, а виглядала на 60. Працювала завідуючою гуртожитку, де проживали пілоти, в місті Аральськ. Кримська татарка, родом з Криму, Бахчисарай. Працювала вчителькою. Познайомилася з хлопцем, Іваном, вчителем. Побралися. Народився син.
Почалася війна. Братів та чоловіка мобілізували. Відступ радянський військ. Окупація Криму. Батько Айше допомагав партизанам. Був поранений і помер. Частина кримських татар пішла на співпрацю з загарбниками. Але більшість ні.
Після звільнення Криму кримських татар депортували в Узбекистан, Казахстан. Людей перевозили в товарних вагонах. Перевозили в жахливих умовах, без медичної допомоги. Під час переїзду померла мама і син Айше.
Айше депортували до Узбекистану, в селище Янгі-Юль, де вона працювала вчителем, була під наглядом органів. А вже пізніше стала працювати завідуючою гуртожитку в Аральську. Більше Айше не одружувалася, бо казала, що «краще мого Івана – нема нікого в світі».
Дід Іван.
Юрій Йосипович із своїм товаришем, також пілотом, певний час проживали в будинку діда Івана. Це була класична українська хата, із саману, на стінах соняшники та мальви. На той момент дружина діда була паралізованою й лежала тут же в хаті.
Дід Іван проживав на Черкащині, в родині було тринадцять чоловік. Всі працювали на землі, мали певний достаток. Прийшли часи розкуркулення. Родину діда Івана визнали куркулями і вислали до Сибіру, забрали їхнє майно. Розкуркулили, так сказати.
До Сибіру доставляли в товарних вагонах. Медичної допомоги не було, харчувалися самі, хто міг виміняти продукти на речі. Від хвороб та голоду померли його і жінчині батьки.
Потім Сибір, жахливе холодне, голодне, важке життя там. Померли їхні сини. Згодом діду Івану та його дружині дозволили переїхати в Аральськ, де вони були під постійним наглядом органів.
Греки Причорномор’я.
Біля Одеси було грецьке поселення. Греки займалися рибальством і контрабандою. Як почалася війна, їх всіх, як неблагонадійних, депортували до Сибіру.
Тяжке життя, смерті близьких, потім переїзд до Аральську. Юрій Осипович проживав в будинку грека Нікоса та його дружини Марії.
Дядя Вітя і тьотя Люба.
Дядя Вітя народився у Західному Сибіру, в селі. З початком другої світової війни був мобілізований, воював в Сталінграді, був поранений. Після лікування направлявся у військову частину, але дорогою був пограбований, відстав від військової частини. За таке світив трибунал і розстріл. Довелося ховатися від влади, жебракувати, вести життя безпритульного. Під час облави був спійманий, засуджений за жебрацтво. До таборів.
Пройшов табори, звільнився. Зустрів дівчину, Любу, з якої побралися. Проживали в Аральську.
Висновок.
Ця книга – не просто збірка історій, а глибоке свідчення про силу людського духу в часи найтяжчих випробувань. Кожна описана доля – це окрема трагедія, що відображає масштаби страждань цілих народів під тиском тоталітарної системи. Але водночас це й історії про незламність, про здатність зберігати людяність навіть у найтемніші часи.
Кримська татарка Айше, яка втратила родину, але зберегла вірність коханню; дід Іван, який пройшов через розкуркулення та Сибір; греки Причорномор’я, вирвані з рідних місць; доля дяді Віті, що показує, як система могла зламати життя навіть тим, хто захищав її на фронті – всі ці історії вчать нас цінувати свободу, пам’ятати минуле і розуміти ціну людської гідності.
Книга Юрія Чуповського нагадує нам: кожна людська доля безцінна, кожна особиста трагедія важлива, і найголовніше – ми маємо робити все можливе, щоб подібні трагедії ніколи не повторювались у майбутньому. Це не просто історичний документ – це застереження для прийдешніх поколінь і заклик берегти найголовніше: людяність, співчуття та взаємоповагу.
