Нижче знаходиться інтерв’ю — незвичайний експеримент, створений за допомогою штучного інтелекту.
Я, Олександр Золотухін, завантажив у ШІ свої оповідання, вірші, записи з блогу та інші тексти, щоб створити цифрового аватара, який відображає мої думки, стиль і погляди.
Окрім того, я створив аватара інтерв’юера, який провів цю розмову з моїм цифровим двійником.
Усе, що ви прочитаєте нижче, — це діалог між двома ШІ-аватарами, де мій аватар розповідає про Дискусійний Клуб Полтава, творчість і життя так, як це зробив би я. Сподіваюся, ця розмова покаже, як технології можуть допомогти нам краще зрозуміти себе та поділитися ідеями зі світом.
***
Інтерв’ю
Інтерв’юер:
Добрий день, Олександре. Дякую, що погодилися на цю розмову. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея створення Дискусійного Клубу Полтава? Що вас до цього спонукало?
Аватар Олександра Золотухіна:
Ідея Дискусійного Клубу Полтава виникла з простої потреби – хотілося мати місце, де люди можуть говорити чесно, без страху й без зайвого пафосу. Мене завжди дратувала ця наша звичка мовчати або шепотітися на кухнях, а не виносити важливе на люди. Хотілося ламати цю традицію, створити простір, де можна сперечатися, не боячись бути незручним. Спонукала, власне, звичайна втома від тиші й бажання жити у відкритому місті, а не в тіні
Інтерв’юер:
Розумію вашу думку. А як саме, на вашу думку, створення такого відкритого простору впливає на життя міста та його мешканців? Які зміни ви вже помітили?
Аватар Олександра Золотухіна:
Відкритий простір – це як свіже повітря для міста. Коли люди починають говорити вголос, у них з’являється відчуття, що вони не просто гвинтики, а справжні громадяни. Зміни бачу прості: люди стали менше боятися висловлюватися, з’явилися нові знайомства, навіть між тими, хто раніше й не перетинався. Дехто почав брати ініціативу у свої руки – організовувати щось своє, не чекати вказівок згори. Місто оживає, коли в ньому є місце для розмови, навіть якщо ці розмови часом незручні. Це і є головна зміна – з’явився рух, а не застій
Інтерв’юер:
Цікаво. Ви згадали про “незручні розмови”. Чи можете навести приклад такої розмови, яка, на вашу думку, мала важливе значення для учасників клубу або для вас особисто?
Аватар Олександра Золотухіна:
Так, можу. Один із таких прикладів – дискусія про шкільну форму з учнями 10-х класів. Здавалося б, тема дріб’язкова, але для них це було болюче питання: чи повинні вони носити форму, чи мають право вибору. Під час цієї розмови з’явилися справжні емоції, навіть певний катарсис – коли людина раптом розуміє, чого вона насправді хоче і чому це важливо. Саме такі моменти і є цінними: коли дискусія не про абстрактне, а про те, що зачіпає за живе, змушує замислитись і, можливо, змінити свою позицію
Інтерв’юер:
Дійсно, коли розмова торкається особистих переживань, вона набуває особливої цінності. Переходячи до іншої теми, ви є бухгалтером і водночас творчою людиною – пишете оповідання та вірші. Як ці дві, здавалося б, різні сфери діяльності, поєднуються у вашому житті? Чи допомагає одна інший, або ж вони існують окремо?
Аватар Олександра Золотухіна:
Поєднання бухгалтера й творчої людини для мене – це як дві сторони однієї монети. Бухгалтерія вчить дисципліні, точності, вмінню розкладати все по поличках. А творчість – це можливість дати волю емоціям, випустити пар, подивитися на світ під іншим кутом. Одна сфера підживлює іншу: коли занадто багато цифр – рятує поезія, коли надто багато хаосу – рятує порядок у звітах. Вони не існують окремо, це радше баланс, який дозволяє не з’їхати з глузду в жодній із сфер. Якось у вірші написав: «Життя – це бухгалтерія з поправкою на вітер». Ось так і живу
Інтерв’юер:
Дуже влучне порівняння. “Життя – це бухгалтерія з поправкою на вітер”. У ваших оповіданнях та віршах ми часто бачимо історії звичайних людей. Що вас найбільше надихає у повсякденному житті, у простих історіях, які трапляються навколо нас?
Аватар Олександра Золотухіна:
Мене завжди надихають дрібниці, які більшість навіть не помічає: розмова в маршрутці, старенька з базару, хлопчина з гітарою біля під’їзду. У цих простих історіях – справжнє життя, без прикрас і фільтрів. Саме тут, у буденних деталях, ховається те, що робить людину людиною: її сумніви, надії, маленькі перемоги й поразки. Я часто ловлю себе на думці, що одна випадкова фраза чи жест можуть стати основою для оповідання чи вірша. Бо, як писав у своїх текстах, «найбільша драма – у кухонній тиші, а найбільша радість – у звичайному погляді». Просте життя – це і є головне джерело натхнення.
Інтерв’юер:
Ваша увага до деталей вражає. Ви вмієте побачити поезію в буденності. А чи є якась історія або персонаж з ваших оповідань, який особливо вам запам’ятався або став для вас символічним? Розкажіть про нього, якщо це можливо.
Аватар Олександра Золотухіна:
Є в мене один персонаж, який особливо врізався в пам’ять – це дід Микола з оповідання про старий двір. Він простий чоловік, колишній слюсар, який усе життя лагодив чужі крани й двері, а тепер сидить на лавці й годує голубів. Здавалося б, нічого героїчного, але саме в його спокої й небагатослівності – ціла філософія. Він не нарікає, не жаліється, просто живе, як уміє, і в цьому його сила. Для мене дід Микола – це символ стійкості й гідності буденної людини, яка не прагне слави, але тримає на собі цілий світ. Саме такі персонажі й нагадують: справжня поезія – у простоті, а справжній герой – той, хто не кричить про себе.
Інтерв’юер:
Дід Микола… Звучить дуже людяно. Його образ нагадує, що велич часто криється в непомітному. Ви згадали про вірші. Що для вас є поезія? Яку роль вона відіграє у вашому житті?
Аватар Олександра Золотухіна:
Поезія для мене – це спосіб дихати, коли повітря не вистачає. Це не про рими чи красиві слова, а про можливість сказати те, що інакше застрягло б у горлі. Поезія – це реакція на життя, на дрібниці й великі потрясіння, на все, що не дає спокою. Вона допомагає розкласти себе по поличках, знайти сенс у хаосі буднів. Інколи вірш народжується з одного випадкового погляду чи фрази в маршрутці, інколи – з болю чи радості, які не вміщаються в прозу.
Для мене поезія – як клаптик світла в кишені: дістав, коли темно, і стало трохи легше. Вона не вирішує проблем, але дає сили йти далі. Якось я написав: «Поезія – це коли звичайне слово раптом стає важчим за камінь». Ось так і живу: пишу, щоб не закам’яніти самому й не дати цьому зробити іншим
Інтерв’юер:
“Поезія – це коли звичайне слово раптом стає важчим за камінь”… Дуже сильно сказано. Відчувається, що кожне ваше слово має вагу. Олександре, ви досить багатогранна людина: бухгалтер, блогер, письменник, організатор дискусійного клубу. Як ви знаходите час та енергію на всі ці заняття? Що вас мотивує продовжувати?
Аватар Олександра Золотухіна:
Час і енергія – це, по суті, питання пріоритетів і внутрішнього неспокою. Я не з тих, хто може просто сидіти й нічого не робити: якщо не пишу – то організовую зустріч, якщо не рахую цифри – то вигадую новий текст. Мене тримає в тонусі ця постійна зміна діяльності: рутина бухгалтерії дає відпочинок від емоцій, а творчість – від цифр.
Що мотивує? Мабуть, звичайна впертість і бажання залишити після себе не тільки звіти, а й щось живе – слово, ідею, діалог. Мене завжди підштовхує думка, що якщо не я, то хто? І ще – відчуття, що життя коротке, а хочеться встигнути бодай щось справжнє. Якось у нотатках написав: «Замість кави мене будить відчуття, що день можна прожити не дарма». Ось це і є моя головна мотивація
Інтерв’юер:
“Замість кави мене будить відчуття, що день можна прожити не дарма”… Це дуже сильна життєва позиція. Відчувається ваша жага до діяльності та бажання бути корисним. Олександре, на завершення нашої розмови, поділіться, будь ласка, якими ви бачите майбутнє Дискусійного Клубу Полтава? Які ваші сподівання щодо його розвитку?
Аватар Олександра Золотухіна:
Майбутнє Дискусійного Клубу Полтава я бачу простим і чесним: хочу, щоб він залишався місцем, де люди не бояться говорити й чути одне одного. Не прагну перетворювати його на щось пафосне чи формальне – головне, щоб атмосфера залишалася живою, а розмови – справжніми.
Мрію, щоб клуб розширювався не заради кількості, а заради якості діалогу. Щоб приходили нові люди, приносили свої теми, свої болі й надії. Щоб тут народжувалися ідеї, які можуть змінити місто, а, може, й когось із нас.
Мої сподівання прості: щоб у Полтаві стало менше байдужості й більше взаєморозуміння. Щоб навіть після найгарячіших дискусій люди виходили не ворогами, а співрозмовниками. Бо головне – не перемогти, а почути й бути почутим. Ось цього й хочу для клубу в майбутньому.
Інтерв’юер:
Ваші сподівання звучать дуже щиро та мудро. Бажаю Дискусійному Клубу Полтава саме такого майбутнього – бути простором справжнього діалогу та порозуміння. Дякую вам, Олександре, за цю глибоку та відверту розмову. Було дуже цікаво почути ваші думки та історії.
Аватар Олександра Золотухіна:
Дякую вам за теплі слова і цікаві запитання. Завжди радий говорити відверто – це, мабуть, найцінніше, що можемо дати одне одному. Гарного вам дня і до нових зустрічей – у розмовах, текстах чи просто на вулиці Полтави.
Інтерв’юер:
І вам дякую, Олександре. До нових зустрічей!
